Він мало не загинув, коли бойовики обстрілювали гелікоптер, в якому летів: куля промчала перед обличчям. Тоді здається, його врятував сам Бог. Михайло Шемегінський щодня з передової телефонував рідним. У день смерті все було як завжди: дзвонив, просив дружину дбати про сина. Але вже за кілька годин Світлані повідомили, що чоловіка немає. Кремезного і сильного «беркутівця» вбили у зоні АТО на тринадцятий день його ротації.

Михайло Шемегінський народився у с. Гарасимів, що на Тлумаччині. У правоохоронних органах працював з 2011 року. Служив старшим сержантом у спецпідрозділі  «Беркут». 29 травня 2014 року Шемегінський вирушив у зону АТО. 30 травня за наказом його перевели на блокпост № 5, що у Слов’янську. 6 червня блокпост обстрілювали з мінометів і Михайло отримав осколкове поранення грудної клітки. Травми були несумісні з життям. Похований 9 червня 2014 року в Меморіальному сквері Івано-Франківська.

У загиблого залишилися дружина, на той час 7-річний син, батько, дев’ять братів та сестер.

Указом президента України від 20 червня 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військові присязі та незламність духу нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Також нагороджений медаллю ВГО «Країна» «За визволення Слов'янська» (посмертно).  У рідному селі на фасаді Гарасимівської школи Михайлу Шемегінському відкрили меморіальну дошку.

Мрія дитинства

У сім’ї, де росло десятеро дітей, Михайло був наймолодший. Хлопець змалечку вчився самостійності і навіть старшим раду давав. Мама Михайла часто хворіла, тому приходилося виконувати всілякі роботи. З ранніх літ Михась вчився і працював, навіть за кордон доводилося поїхати на заробітки. Але Шемегінський довго затримуватися там не хотів, бо у рідному селі вподобав дівчину. Вони вчилися в одній школі, але за час навчання не спілкувалися і не товаришували. Зустрілися тоді, коли Михайла в армію забирали і закохалися. Світлана обіцяла коханому, що чекатиме, а він, коли повернувся, освідчився їй. Жінка каже, що у неї був найкращий чоловік, бо попри твердість характеру мав добре серце:

«Мій Михайло дуже добра людина. Він постійно дбав про сім’ю, дарував мені квіти і ніколи не конфліктував».

Будучи одруженим, Михайло часто їздив на заробітки в Росію, розумів, що потрібно забезпечувати дружину і маленького сина. Коли в черговий раз повернувся додому, то рідний брат Світлани запропонував піти в поліцію. Та й всі задатки до того були, а ще невиконана мрія дитинства. Бо колись Михайло казав, що стане військовим і носитиме форму. Для цього змалечку займався спортом і ставив перед собою найскладніші завдання. Завдяки наполегливості двічі отримав звання майстра спорту з пауерліфтингу.

Тому Михайло задумався, а за деякий час пішов працювати в Тисменицьке відділення поліції. Невдовзі вирішив йти у спецпідрозділ. Сказав дружині, що як пройде в «Беркут», то залишиться в поліції, а як ні - звільниться. Коли настав час здавати нормативи і йти на співбесіду, то не сказав нікому і після роботи вирушив на базу спецпідрозділу. Світлана хвилювалася, бо не знала, що сталося: телефон Михайло не підносив. Додому прийшов пізно ввечері: весь у синцях, втомлений, але з усмішкою. Сказав на порозі, що залишається в поліції і йде вчитися в університет. Тільки тоді Світлана зрозуміла, де був коханий.

Дружина розповідає, що Михайло любив свою роботу, але ніколи не забував про сім’ю. Часто готував для неї і сина – мав неабиякий талант до цього. Пригадує, як до сина в садок Михайло прийшов на свято і був єдиним батьком з-поміж матусь:

«Михайло побачив, що він єдиний чоловік на святі, а син так радів і кричав на весь заклад «Це мій тато, мій тато».

Біда 13-го дня

Коли син захворів і лікарі порадили змінити клімат, Світлана влітку 2013 року поїхала з ним до рідних за кордон і майже рік не бачила Михайла. Як почався Майдан, то чоловік не приховував, що йому важко. Не фізично, а морально: через людський осуд у бік спецпризначенців. Попри те, що франківські «беркутівці» були уже дома і не мали причетності до кровопролиття, це не давало спокою Михайлу.

«Коли почався Майдан,  я просила вертатися додому. Він відповів: «Ні, що скажуть хлопці, що я втік?».

Навесні Михайло вперше вирушив на передову, доправляючи побратимам гуманітарну допомогу. Вертоліт, у якому він летів, атакували терористи. Тоді ворожа куля пролетіла в кількох сантиметрах перед очима Михайла. Але це не зупинило його і на третій день Великодня спецпризначенець знову вирушив у зону АТО, але уже для виконання бойових завдань. Михайло твердо вірив, що війна от-от завершитися.

На тринадцятий день ротації Михайло удосвіта розбудив Світлану і як ніколи досі говорив про сина, попросив дбати про нього. Після цієї розмови Світлані було неспокійно на серці і коли в обід зателефонувала чоловіку, він не відповів. Світлана навіть не підозрювала, що Михайла вже немає. Ввечері, прийшовши з роботи, побачила зібрані чемодани. Рідні ледь зібралися з словами і пояснили, що потрібно негайно повертатися в Україну, бо Михайла тяжко поранили. Вже наступного дня Світлана приїхала в Івано-Франківськ. У неї досі перед очима картинка, як побратими Михайла чекали її біля будинку, щоб сказати, що вона не сама.

Схожий на тата

Найважче смерть Михайла пережив син, бо малий розумів, що татко не повернеться.

«Коли я плакала, то син сказав, що не хоче зі мною жити, бо я постійно сумна. Казав, що тато б сердився».

Нині Світлана та Іван живуть у власній квартирі. Усе своє життя Михайло збирав кошти на неї. Для цього відклав чималу суму, але придбати квартиру так і не встиг.

Зараз Іванкові одинадцять і він добре пам’ятає тата. Досі питає у мами, коли знову йтимуть до Михайла на могилу. Світлана каже, що син намагається бути схожим на батька: без нагадування виносить сміття, навчився варити каву для мами, як це робив Михайло, а раз позичив у Світлани гроші на квіти, які подарував нібито від татка.

Підготувала Лідія БОЙКО

Сектор комунікації

поліції Івано-Франківщини