«На позиції ворог хотів застрелити,миші — з’їсти, а вода й болото — втопити»: як поліцейський-піхотинець Петро Ткачук протистояв ворогу у ближньому бою (ВІДЕО)

Там, де закінчуються зв’язок, правила мирного життя, бодай якась безпека, де вже й позаду лишаються українські позиції, - починається робота поліцейської піхоти. Вони - ті, хто на «нулі». І серед них - 42-річний прикарпатський поліцейський Петро Ткачук. На Донеччині, серед холодних окопів і цілодобового гулу ворожих дронів, він разом із побратимами місяцями тримав крайній рубіж, дивився в очі ворогу та смерті.

Від оперативної роботи до забезпечення громадської безпеки – Петро Ткачук присвятив майже 20 років службі в поліції. Його останнє мирне місце служби – дільничний в Тлумацькій громаді.

 У 2024 році майор поліції перейшов до лав стрілецького батальйону поліції Прикарпаття.

Мотивація була простою і водночас зрозумілою для кожного батька, - переконує Петро. Не хотів, аби війну на власні очі бачили його двоє синів.

У стрілецькому батальйоні поліцейський став командиром взводу піхоти. «Далі піхотинця немає нічого, - говорить Петро Ткачук. - FPV-дрони працюють за 15 кілометрів від лінії зіткнення, НРК — за 30 кілометрів. А на самому краю є лише піхотинець. Легше назвати те, чим піхота не займається, ніж перелічити її щоденну працю».

Петро тримав позиції в Краматорському районі, поблизу Клебан-Бицького водосховища. Тамтешній побут  - це  уже цілодобова боротьба за виживання. Бійці укріплювали бліндажі під постійними обстрілами, відбивалися від ворожих дронів. До важких умов додалися ще гризуни, які на фронті стають справжнім лихом.

«Постійні дрони, оптоволокно - воно всюди, куди не подивишся. На тих позиціях тебе хотіло знищити геть усе: наш "сусід" прагнув застрелити, миші - з’їсти, а вода та болото -  втопити. Те, що ми залишилися живі -  лише завдяки Богові», — згадує поліцейський.

Під час минулої ротації Петро мав три виходи на позиції. Якщо під час перших двох правоохоронці готували й заміновували рубежі, то третій вихід став зустріччю зі смертю віч-на-віч.

Тоді на позиції перебувало лише двоє бійців та один поранений побратим. Ворог підходив тихо  упритул. Та окупантів викрив вибух  - вони натрапили на розтяжки, які поліцейські заздалегідь встановили у посадці.

«Це було 6 листопада, 5:33 ранку. Моя черга була сидіти на спостережному пункті, — пригадує Петро. - Ішла група ворожої піхоти - чотири чоловіки. Один із них зачепив нашу розтяжку. Одразу крик: "Саня, я тріста!". Другий кричить: "Я іду!", а третій: "Ми кроєм!". Ми негайно передали координати нашому батлкепу».

Дивитися у приціл на ворога за кілька метрів  - неабияка психологічна та фізична напруга. Це відчуття, каже поліцейський, неможливо зрозуміти тим, хто не був на війні. Трьох окупантів тоді ліквідували.

«Ти цілишся, дивишся крізь мушку у живу людину... Хоча людиною це назвати важко, -  стримано ділиться командир взводу. - Тиск тоді скочив до 225, а цукор на адреналіні - майже до 20. Мені потім два тижні у Слов’янську медики не могли його збити...».

З того дня 6 листопада Петро вважає своїм другим днем народження. Відтоді він ще й дав собі обіцянку не стригти бороду -  аж до самої Перемоги.

Вихід із позицій наприкінці листопада став ще одним випробуванням -  на людяність та братерство. Під час відходу один із бійців наступив на ворожий «пелюсток».

«17 листопада ми виходили: наш медик Міша Крупчин, хлопці з позивними "Дикий" та "Іскра", і Саша з Закарпаття, -  згадує Петро.  - Саша йшов першим і наступив на міну. Йому відірвало стопу. Понад 6,5 кілометрів по болоту та під вогнем ми тягнули його на собі. Тягнули з останніх сил, але врятували. Зараз постійно на зв’язку, передзвонюємося. Він живий — і це найголовніше».

Петро Ткачук переконаний, -  так на фронті вчинив би кожен. Бо для правоохоронців, які стали піхотинцями, врятувати побратима  -  найбільша цінність. Петро каже, для нього 1 жовтня - день тих, хто не шукав собі жодних виправдань... Українські поліцейські, захисники і захисниці й надалі тримають свої рубежі, аби ворог не пішов далі. Вдома їх чекають ті, заради кого вони щодня дивляться смерті у вічі.

Відділ комунікації

поліції Івано-Франківщини